Публікації / скачати

Олена Штефан,

завідувач відділу авторського права і суміжних прав НДІ інтелектуальної власності АПрН України, кандидат юридичних наук, доцент

Журнал "Теорія і практика інтелектуальної власності", № 5, 2009

Вперше право слідування було введеноуФранціївзаконі про автор­ське право ще у 1920 р. Надання права дольової участі стало спробою врахувати інтереси художників, скульпторів, інших авторів худож­ніх творів. Право слідування віді­грає для авторів творів роль компен­сації. Воно рівноцінно прибутку, який автор художнього і літературного твору отримує за оприлюднен­ня цих творів.

27 вересня 2001 р. Європейським парламентом і Радою Європейського Союзу була прийнята Директива 2001/84 ЄС право слідування на ко­ристь авторів оригіналів* творів ми­стецтва (надалі — Директива), яка набрала чинності у день її опубліку­вання.

Необхідність розробки та при­йняття цієї Директиви були викли­кані декількома факторами, які знайшли своє відображення у пре­амбулі Директиви.

Право слідування вперше було передбачено Бернською конвенцією про охорону літературних та худож­ніх творів (або так званим Паризь­ким Актом) від 24 липня 1971 р. Стаття 14 ter у частині першій за­значає, що автор, а після його смер­ті — особи або установи, уповнова­жені національним законодавством, користуються невідчужуваним пра­вом часткової участі у кожному продажу твору (оригіналу твору ми­стецтва, оригіналу рукопису пи­сьменника або композитора), що слі­дує за першою його уступкою, здій­сненою автором твору.

У зв’язку з факультативністю по­ложень зазначеної статті Паризько­го Акта Бернської конвенції, країни-члени Співтовариства поділилися на дві групи: ті, що застосовують право слідуваня, і ті, що не застосо­вують.

У ФРН право слідування відріз­нялось тим, що застосовувалось не лише у разі продажу творів ми­стецтва через дилерів у зв’язку із відсутністю правових процедур за­стосування цього права і, як наслідок, відмовою дилерів платити ро­ялті (оскільки вони не були продав­цями) і приховуванням імен продав­ців та покупців (посилаючись на ко­мерційну таємницю). У результаті судового процесу рішенням Верхов­ного суду ФРН було встановлено що ділери можуть не називати імені по­купця лише у разі, якщо вони само­стійно сплатять винагороду. Пізні­ше правовий режим права слідуван­ня був доповнений положеннями про: загальний обов’язок надати ін­формацію організаціям колективно­го управління (для захисту інтересів дилерів від великої кількості індиві­дуальних запитів), розмір роялті (5% від ціни перепродажу), мініма­льну ціну продажу у розмірі 100 DM, починаючи з якої на продажі поши­рюється право слідування.

У Португалії до об’єктів права слідування законодаство включало рукописи. Саме право слідування визначалось через поняття "surviving rights" За автором закріплювалось право на отримання винагороди у розмірі 6% як після продажу ори­гіналу твору, так і після передання його права на твір.

У Фінляндії право слідування по­ширювалось на будь-який професій­ний або публічний перепродаж тво­ру мистецтва, за винятком творів архітектури, фотографічних творів, предметів народної творчості та се­рійного індустріального дизайну. Аналогічну сферу застосування мало і право слідування у Швеції.

У таких державах, як Австрія, Ірландія, Велика Британія, Нідер­ланди право слідування не було пе­редбачене законодавством. Відсут­ність закріплення права слідування у національних законодавствах за­значених країн була повязана з рі­шенням суду ЄС в об’єднаних справах С-92/92 та С-326/92 “Філ Колінз та інші” від 20 жовтня 1993 р. У цьому рішенні зазначалось, що ви­ключні права, які надаються щодо літературної та художньої власності, впливають на торгівлю товарами і послугами, а також на конкурентні взаємовідносини у Співтоваристві, і те, що автори з держав-членів, у яких не закріплене право слідуван­ня, можуть вимагати застосування до них такого самого режиму на те­риторії тієї держави-члена, який ця держава застосовує до власних гро­мадян. Так, в Австрії під час рефор­ми Закону про авторське право у сфері літератури і мистецтва та про суміжні права 1994 р., у Закон не була введена норма про право сліду­вання через небажання надати таке право вихідцям із інших держав. Вище зазначене рішення суду ЄС в результаті стало суттєвою перепо­ною для гармонійного існування творів мистецтва на території Спів­товариства.

У США перешкодою для закріп­лення на законодавчому рівні права слідування є система права “соруright”, а також економічна невигід­ність впровадження права слідування. Виключення становить законо­давство штату Каліфорнія, у якому ще в 1976 р. був прийнятий Закон про пропорційні відрахування при перепродажу.

Таке становище призвело до того, що основний обсяг торгoвельного обороту розподілявся між країнами, де право слідування або взагалі не передбачалось національним законо­давством, або його правовий статус був фікцією. У країнах, в яких право слідування було закріплено в національному законодавстві, існу­вала проблема пов’язана з різними ставками відрахувань. Перший спосіб передбачав відрахування ставок залежно від підвищення ціни твору при кожному його продажу і вира­ховувався із різниці між поперед­ньою і наступними цінами продажу. За другим способом вирахування відбувалося на підставі ціни кожно­го продажу твору. Водночас, незалежно від способу вирахування, встановлювалися граничні ціни, у випадку перевищення яких право слідування не виникало.

Зазначені відмінності у правово­му регулюванні права слідування у країнах-членах ЄС негативно впли­вали на внутрішній ринок обігу то­варів мистецтва. Право слідування — серйозний фактор впливу на кон­куренцію як на рівні Співтовари­ства, так і на загальносвітовому рівні, оскільки природньо породжує більш витратні умови для продавців творів мистецтва [1].

Директива мала на меті віднов­лення порушених принципів конку­ренції, підвищення обсягів купівлі-продажу всередині Співтовариства, створення юридичної основи для за­безпечення функціонування спіль­ного ринку творів мистецтва, впро­вадження єдиних ставок відраху­вань і підходів до їх визначення, закріплення державами-членами Співтовариства права слідування на рівні своїх національних законо­давств і вирішення відповідними ор­ганами ЄС питання гармонізації правового регулювання права слідування.

До прийняття цієї Директиви Єв­ропейська Комісія у 1992 р. опублі­кувала “Продовження Зеленої кни­ги — програма роботи Комісії у га­лузі авторського права і суміжних прав”; 14 лютого 1994 р. була прий­нята Директива 95/5/ЄС, якою вре­гульовувались питання оподаткування на додану вартість винагоро­ди авторам, були проведені дослід­ження юридичних та економічних аспектів права слідування з ураху­ванням специфіки ринку творів ми­стецтва, закладених в основу цієї Директви, проект якої був предс­тавлений Європейською Комісією Європейському Парламенту у травні 1996 року.

У Преамбулі Директиви визнача­ється правовий статус права сліду­вання. Так право слідування є не­від’ємною частиною авторського права та суттєвою прерогативою авторів, а також їх гарантією адекват­ного та стандартного рівня захисту (п. 4 Преамбули). Право слідування у сфері авторського права є таким, що не може передаватися або відчу­жуватися, та правом, яким кори­стуються автор оригіналу твору об­разотворчого мистецтва та скульпту­ри, що задовольняє економічний інтерес у разі подальших перепрода­жів твору (п. 1 Преамбули). Призна­чення права слідування полягає у тому, щоб гарантувати авторам тво­рів образотворчого мистецтва та скульптури певну частку в еконо­мічній привабливості їхніх оригіна­лів творів мистецтва (п. 3 Преамбу­ли).

Якщо порівняти визначення пра­вового статусу права слідування, за­кріпленого у Директиві з відповід­ними положенням національного за­конодавства у сфері авторського права можна дійти висновку що від­бувається збіг у підходах щодо ви­значення права слідування. Так, під правом слідування розуміється пра­во автора на свою частку доходів від кожного наступного продажу оригі­налу художнього твору, а також оригіналу рукопису літературного твору. Таке визначення права слідування випливає із змісту ст. 448 ЦК України. До набуття чинності ЦК України в ст. 27 Закону України “Про авторське право і суміжні права” право слідування закріплю­валося лише за авторами творів об­разотворчого мистецтва та спад­коємцями авторів цих творів. Згідно ж із ч. 2 ст. 448 ЦК України право слідування може переходити й до спадкоемців цих спадкоємців до сплину строку чинності майнових прав на твір.

Предметом права слідування є матеріалізований твір, тобто річ, у якій втілено твір, що охороняється (п. 2 Преамбули).

Національним законодавством у сфері авторського права закріплено положення, відповідно до якого твори є об’єктами авторського права як оприлюднені, так і неоприлюдне­ні, виражені в будь-якій об’єктивній формі, незалежно від призначення і обсягу твору (ст. 433 ЦК України та ст. 8 Закону України “Про авто­рське право і суміжні права”). Тобто вимога щодо втілення твору у мате­ріальний носій національним зако­нодавцем виконана.

Держави-члени передбачають на користь автора оригінального твору мистецтва право слідування, що ви­значається як невідчужуване право, від якого автор не може відмови­тись, навіть заздалегідь, та яке пе­редбачає отримання роялті від ціни продажу за умови будь-яких пере­продаж твору після першого здій­снення автором відчуження твору. При цьому це правило застосову­ється до всіх дій з перепродажу, у яких беруть участь як продавці, продавці або посередники — профе­сійні представники ринку мистецт­ва, такі як аукціони, художні гале­реї та взагалі будь-які торговці творами мистецтва (п.п. 1, 2 ст. 1 Ди­рективи). При цьому продавцем слід вважати особу або підприємство, від імені яких відбувається продаж (п. 25 Преамбули).

Вище зазначене положення Ди­рективи передбачає, що право сліду­вання обмежується випадками пуб­лічного продажу таких творів. Цей висновок підтверджується п. 18 Пре­амбули, в якому зазначається, що право слідування не розповсюджу­ється на такі випадки перепродажу, що відбуваються безпосередньо між особами, які виступають як приват­ні особи без участі професійних представників ринку мистецтва. Право слідування не розповсюджу­ється й на операції з перепродажу особами, які виступають як приват­ні особи, некомерційним музеям, відкритим для публіки (п. 18 Пре­амбули).

Національне законодавствоу ст. 27 Закону України “Про автрське пра­во і суміжні права” містить подібне Директиві положення і передбачає, що автор твору користується щодо проданих оригіналів творів правом на одержання відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крам­ницю тощо, що набувається за пер­шим його продажем, здійсненим ав­тором твору. Виплата винагороди у цьому випадку здійснюється через аукціони, галереї, салони, крамниці тощо. Слід зазначити, що перелік професійних представників ринку мистецтва міститься лише у Законі України “Про авторське право і су­міжні права”, натомість ЦК України обмежується загальною фразою, що відсоток від продажу сплачується продавцем (ч. 1 ст. 448). Тому було б доцільно узгодити положення ЦК України із Законом України “Про авторське право і суміжні права”, оскільки положення останнього більшою мірою узгоджені з поло­женнями Директиви.

Зазвичай право слідування засто-свується при публічному продажу оригіналів творів образотворчого мистецтва на аукціонах, а також через комерсантів або комерційних агентів (наприклад в Німеччині, Болівії, Іспанії, Франції). В інших країнах законодавством з авторсь­кого права передбачається, що пра­во слідуваня може бути застосоване до будь-якого виду продажів або відчужень (наприклад в Бразилії і Уругваї). Необхідно також зверну­ти увагу й на те, що у більшості країн-членів Співтовариства роялті сплачується продавцем, проте, на­приклад, в Угорщині обов’язок сплачувати роялті закріплений за покупцем [2].

Держави-члени Співдружності у своєму національному законодавстві можуть передбачити, що право слі­дування не застосовується до опера­цій з перепродажу, якщо твір було придбано продавцем безпосередньо у автора менше як за три роки до пе­репродажу і ціна перепродажу не перевищує 10000 євро (п. 3 ст. 1 Ди­рективи).

Обмежання права слідування мо­же бути використане у разі особли­вої ситуації, коли художні галереї купують твори безпосередньо у авто­ра, тому держави-члени Співдруж­ності повинні передбачити у своєму національному законодавстві мож­ливість звільняти від права сліду­вання операції з перепродажу за­значених творів, які відбуваються протягом трьох років після першої купівлі. Для врахування інтересів автора твору слід обмежити цей ви­няток операцій з продажу, у яких ціна перепродажу не перевищувати­ме 10000 євро. (п. 18 Преамбули).

Національне законодавство Ук­раїни не містить обмежень щодо за­стосування права слідування. До­цільно було б у національному зако­нодавстві, в інтересах суспільства, передбачити обмеження щодо пере­продажу творів некомерційними му­зеями.

Роялті повинно сплачуватись про­давцем. Держави-члени на рівні свого національного законодавства можуть передбачити, що обов’язок щодо виплати роялті самостійно або солідарно з продавцем покладати-меться на одну з фізичних чи юри­дичних осіб, яка не є продавцем (п. 4 ст. 1 Директиви).

Вищевикладене положення Ди­рективи українським законодав­ством з авторського права не вра­ховано.

У Преамбулі Директиви неодна-разово зазначалось, що право сліду­вання поширюється на оригінали творів мистецтва чи скульптури. У той же час, Директива містить пере­лік об’єктів, які об’єднуються термі­ном “оригінал твору мистецтва”. Так, під оригіналом твору мистецтва розуміються твори образотворчого мистецтва чи склульптури, такі як картини, колажі, живопис, малюн­ки, гравюри, естампи, літографії, скульптури, килимові, керамічні вироби, вироби із скла та фотографії за умови, що вони є оригінальними творами автора або примірники (ек­земпляри) творів, які вважаються оригінальними творами мистецтва. При цьому примірники (екземпля­ри) творів мистецтва можут визна­ватися оригіналами твору мистецтва за умови, що вони були виготовлені в обмеженій кількості самим авто­ром або під його керівництвом. Подібні примірники (екземпляри) по­винні бути пронумеровані, підписані або іншим належним чином засвід­чені автором (ст. 2 Директиви). Вод­ночас, право слідування не поши­рюється на оригінали рукописів письменників і композиторів (п. 19 Преамбули).

Слід зазначити, що національний законодавець дещо по-іншому підій­шов до визначення об’єктів права слідування, а визначаючи їх, був не­послідовним, що спричинило певну неузгодженість норм права. Так, ст. 448 ЦК України використовує терміни “художній твір” та “руко­пис літературного твору”, а ст. 27 Закону України “Про авторське право і суміжні права” об’єктом права слідування називає “твір обра­зотворчого мистецтва”. Аналіз зако­нодавства з авторського права дає підстави стверджувати, що норма­тивну визначеність дістав лише тер­мін “твір образотворчого мистецтва” (скульптура, картина, малюнок, гравюра, літографія, твір художнь­ого (у тому числі сценічного) дизай­ну тощо). Щодо нормативного за­кріплення термінів “художній твір” та “рукопис літературного твору”, національне законодавство з інте­лектуальної власності відповідних норм не містить. У зв’язку з цим, на практиці виникають запитання, що саме слід розуміти під цими термі­нами. Відповідно до Бернської кон­венції про охорону літературних і художніх творів термін літературні-та художні твори “охоплює” всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва.

Під літературними творами розу­міються будь-які оригінальні пи­сьмові твори художнього, публіци­стичного і прикладного характеру. Твір може вважатися літературним навіть у випадках, коли він мало чим нагадує художню літературу або мистецтво, наприклад довідни­ки, технічні інструкції тощо. До лі­тературних творів відносяться літературні та режисерські сценарії, ліб­рето, тексти з музичними творами, статті у газетах і журналах, щоден­ники, листи. Відповідно до ст. 433 ЦК України до літературних творів відносяться й комп’ютерні програми та звичайні бази даних у вигляді збірників. Виходячи із викладеного, можна зробити припущення, що законодавець, визначаючи об’єкти пра­ва слідування такі як “художній твір” та “рукопис літературного твору”, навряд чи мав на увазі ори­гінали комп’ютерних програм чи баз даних. Тому доцільно було б вне­сти зміни у ст. 448 ЦК України, за­мінивши термін “художній твір” на „твір образотворчого мистецтва”.

Невирішеними для національного законодавства залишилися питання „нетрадиційних” видів творів обра­зотворчого мистецтва, таких як ки­лимові, керамічні вироби, вироби із скла та фотографії, а також розпов­сюдження права слідування на копії творів мистецтва. У більшості країн світу копії творів мистецтва ви­знаються самостійними об’єктами охорони. Тому доцільно було б у на­ціональному законодавстві визначи­ти правовий статус копій творів ми­стецтва, а також розповсюдити право слідування на авторські копії творів мистецтва, прирівнявши їх до оригіналів.

Держави-члени Співтовариства у своїх національних законодавствах можуть встановлювати мінімальний рівень ціни продажу оригіналів тво­рів мистецтва, на які буде поширю­ватись право слідування. Така міні­мальна ціна продажу у будь-якому разі не може перевищувати 3000 євро (ст. 3 Директиви).

Також Директива встановлює шкалу ставок роялті: 4% від ціни продажу до 50000 євро; 3% від ці­ни продажу від 50000,01 євро до 200000 євро;1%від ціни продажу від 200000,01 євродо350000 євро; 0,5% від ціни продажу від 350 000,01 євро до 500000 євро; 0,25% від ціни про­дажу, що перевищує 500000 євро. Проте загальний розмір роялті не може перевищувати 12500 євро. В той же час, країни-члени Співтова­риства у своїх національних законо­давствах можуть встановити й 5% від ціни продажу до 50000 євро, а не 4%. У випадках коли мінімальна ці­на продажу є нижчою за 3000 євро, держави-члени у своєму національ­ному законодавстві повинні встано­вити ставку роялті, що застосову­ється до ціни продажу, нижчої за 3000 євро, при цьому така ставка не можу бути нижчою 4% (ст. 4 Ди­рективи).

Ціни продажу, від яких встанов­люються ставки відрахувань, є вало­вими цінами без податкових відра­хувань (ст. 5 Директиви).

Законодавство України встанов­лює лише одну ставку відрахувань у розмірі 5%, незалежно від ціни про­дажу (ч. 1 ст. 27 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, ч. 1 ст. 488 ЦК України), що суттєво відрізняється від поло­жень Директиви. Доцільно було б уніфікувати в національне законо­давство з авторського права ставки відрахувань у відсотках залежно від ціни продажу оригіналів творів ми­стецтва, як це передбачено у Дирек­тиві. Подібні зміни національного законодавства з авторського права стали б правовою підставою для формування збалансованого ринку мистецтва України з країнами-чле-нами ЄС щодо купівлі-продажу тво­рів мистецтва.

Порядок розрахунків у різних країнах світу здійснюється по-різно­му і можна виділити такі системи розрахунків:

1) виплата винагороди у вигляді певного відсотка від кожної но­вої ціни продажу без будь-яких податкових відрахувань. На­приклад, у Болівії, на Філіпінах розмір винагороди складає 5% від загальної ціни кожного нас­тупного продажу, в Португалії — 6% від загальної ціни прода­жу (після відрахувань витрат на рекламу або презентації та ін­ші аналогічні дії, пов’язані з рек­ламою і продажем творів). У Бе­льгії ставки винагороди нале­жать до прогресивних (від 2% до 6%) і залежать від ціни про­дажу творів, починаючи від су­ми в 50000 бельгійських франків розмір винагороди складає 4%).;

2) виплата винагороди у вигляді певного відсотка від ціни прода­жів за умови, що вона вище пев­ної суми. Наприклад, у Франції розмір винагороди складає 3% від ціни перепродажу починаю­чи з 15 євро (за станом на 2005 р.), в Німеччині — 5% від ціни продажу, якщо вона пе­ревищує 51 євро;

3) виплата винагороди у вигляді певного відсотка від доданої вар­тості у випадках перепродажу творів за ціною, яка перевищує-попередню. Цей спосіб може виявитись найбільш справедли­вим, проте, при його реалізації виникають певні складнощі, а саме: автори творів образотвор­чого мистецива і їх правонаступ­ники повинні знати і мати змогу довести за якою ціною був здій­снений перший продаж оригі­налу твору і наступні перепрода­жі. Це можливо лише за умови, якщо автори, а згодом і їх пра­вонаступники отримали і зберег­ли документи, які підтверджу­ють ціну кожного продажу, до того ж вони мають бути обізнані в бугалтерії. Складнощі щодо реалізації цієї системи обрахову­вань підтверджує й той факт, що її не змогли реалізувати на­віть ті країни, які її прийняли (наприклад Бразилія, Чілі, Пор­тугалія). Лише ті країни, які у своєму національному законо­давстві передбачили відрахуван­ня у вигляді певного відсотка безпосередньо від ціни перепро­дажу і де цим займаються органі­зації колективного управління, змогли ефективно на практиці реалізувати право слідування [3]. Роялті сплачується авторові тво­ру та його спадкоємцям після смер­ті автора. Держави-члени Співтова­риства у своїх національних зако­нодавствах можуть передбачити обов’язкове або необов’язкове ко­лективне управління правами на об’єкти права слідування (ст. 6 Ди­рективи).

Держави-члени співтовариства у своїх національних законодавствах з авторського права, врегульовуючи реалізацію (застосування) права слі­дування, повинні передбачити спо­соби управління ним. Одним із таких способів може бути управлін­ня через організації колективного управління. Держави-члени Співто­вариства повинні забезпечити ефек­тивне та прозоре функціонування організацій колективного управлін­ня. Вони також повинні гарантувати ефективний збір та розподіл сум, призначених для авторів-гомадян інших держав-членів Співдружності (п. 28 Преамбули).

За законодавством України право слідування визнається невідчужува-ним і переходить тільки до спад­коємців автора твору за законом чи заповітом на строк дії авторського права (ст. 446 ЦК України). Стат­тя 448 ЦК України вводить нових суб’єктів, до яких може перейти право слідування. Це спадкоємці спадкоємців автора твору. Практичного значення таке уточнення фак­тично не має, оскільки головним є строк чинності майнових прав на твір. Крім того, таке уточнення суб’єктів авторського права є недо­речним і суперечить ст. 435 ЦК України. Слід зазначити, що право слідування має змішану правову природу — йому притаманні як еле­менти охорони, які характерні як для майнових прав інтелектуальної власності на твір, так і елементи, що визначають специфіку правового режиму особистих немайнових прав автора твору. Так, з одного боку — право слідування є невідчужуваним, що властиво особистим немайновим правам авторів творів. Законодавче закріплення невідчужуваності права є правовою гарантією запобігання вимушеній відмові автора від свого права. З іншого боку — право сліду­вання за своєю природою є майно­вим правом і строк його дії встанов­лений такий же, як і для майнових прав інтелектуальної власності на твір. Тому більш вдалим і таким, що відповідає положенням Директи­ви, є перелік осіб, яким сплачується роялті, що закріплено у ч. 1 ст. 27 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, а саме: автор твору мистецтва, а у разі його смерті — спадкоємці.

Питання щодо реалізації (засто­сування) права слідування шляхом управління через організації колек­тивного управління на рівні націо­нального законодавства вирішено частково. Так, згідно із ч. 2 ст. 27 Закону України “Про авторське право і суміжні права” передбачено, що збір і виплата винагороди, одер­жаної в результаті використання права слідування, здійснюються осо­бисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління. Натомість у ЦК Украї­ни зазначене питання залишилося поза його увагою. Також слід за­значити, що на сьогоднішній день в Україні існують суттєві складнощі щодо прозорості та ефективності ді­яльності організацій колективного управління, окрім цього не має ор­ганізації колективного управліня, яка займалася б реалізацією права слідування.

Необхідно зазначити, що в краї­нах, де право слідування реально діє, управління цим правом здій­снюють спілки, які створені автора­ми творів образотворчого мистецтва, наприклад VEGAP в Іспанії, BILD-KUNST в Німеччині, DASC у Вели­кій Британії [4].

Окрім виплати роялті авторам, які є громадянами держав-членів Співдружності, при реалізації права слідування Директивою врегульо­вуються відносини щодо виплати ро­ялті авторам, які є громадянами третіх країн. Так, держави-члени Співтовариства повинні на рівні свого національного законодавства передбачити, що автори, які є гро­мадянами третіх країн, тобто країн що не війшли до складу ЄС, а також їх спадкоємці користуються правом слідування. Проте, таким правом слідування вони можуть скористуватися лише у разі, якщо національне законодавство країни, громадяни­ном якої є автор або його правона­ступник, передбачає захист права слідування у своїй країні для авто­рів держав-членів Співдружності та їх спадкоємців. Комісія зобов’язу­ється, на підставі інформації, отри­маної від держав-членів, оприлюд­нювати в якомога коротший строк перелік країн, які відповідають за­значеній вище вимозі, при цьому такий прелік повинен постійно оновлюватись. Будь-яка держава-член Співдружності на рівні свого національного законодавства може прирівнювати авторів, які не є гро­мадянами держав-членів ЄС, але мають постійне місце проживаня в цій державі, до своїх громадян з метою захисту права слідування (ст. 7 Директиви).

Зідно з ч. 1 ст. 26 Конституції України іноземці та особи без грома­дянства користуються тими самими правами та свободами, а також не­суть такі самі обов’язки, як і грома­дяни України. Спеціальне націо­нальне законодавство з авторського права містить подібне до Конститу­ції України положення і передба­чає, що іноземні особи та особи без громадянства, відповідно до міжна­родних договорів чи на основі прин­ципу взаємності, мають однакові з особами України права, передбачені Законом України “Про авторське право і суміжні права” (ст. 6 Закону України “Про авторське право і су­міжні права”). Проте, на жаль, у ЦК України подібна конституційна норма відсутня.

Застосування права слідування безпосередньо пов’язано із правом на отримання інформації. Тому дер-жави-члени Співтовариства у своїх національних законодавствах про авторське право повинні містити по­ложення про те, що протягом трьох років від дати перепродажу особи, яким сплачується роялті, можуть вимагати від будь-якого професійно­го представника ринку мистецтва всю інформацію, необхідну для от­римання виплат роялті внаслідок перепродажу (ст. 9 Директиви).

На жаль, законодавство України з авторського права не містить таких суттєвих умов як моніторинг і строк, протягом якого він може бути здійснений. Зазначене поло­ження Директиви доцільно було б уніфікувати у національне законо­давство.

Строк охорони права слідування відповідає строку, передбаченому у ст. 1 Директиви 93/98/ЄС. Тобто, права автора літературного або ху­дожнього твору згідно зі ст. 2 Берн-ської Конвенції повинні діяти про­тягом періоду життя автора та 70 років після його смерті, незалежно від дати законного оприлюднення цих творів для загального відома.

У випадку, якщо твір створений у співавторстві, строк охорони пови­нен визначатися, починаючи від дати смерті останнього автора.

У випадку оприлюднення твору анонімно або під псевдонімом строк охорони повинен тривати сімдесят років після законного доведення цього твору до загального відома. Проте, якщо псевдонім, взятий ав­тором, не викликає сумнівів щодо визначення особи автора, або якщо автор розкрив свою особистість не пізніше, ніж через 70 років після оприлюднення твору, чинним пови­нен вважатися термін захисту, вста­новлений у пункті 1 ст. 1 Директи­ви 93/98/ЄС.

Якщо держава-член ЄС встанови­ла особливі положення щодо авторського права на колективні твори або визнання юридичної особи влас­ником права, строк захисту повинен визначатися відповідно до положень пункту 3 ст. 1 Директиви 93/98/ЄС, за винятком тих випадків, коли фі­зичні особи, які створили цей твір, були ідентифіковані як автори щодо творів, що були оприлюднені для за­гального відома.

Цей пункт не наносить шкоди правам ідентифікованих авторів, участь яких у створенні творів під­лягала визначенню та до якої мож­на застосувати пункт 1 чи 2 ст. 1 Ди­рективи 93/98/ЄС.

Якщо твір публікується томами, серіями, окремими випусками чи виданнями і строк захисту відрахо­вується, починаючи від законного оприлюднення для загального відо­ма цього твору, строк захисту пови­нен визначатися для кожного твору окремо.

У творах, строк захисту яких не визначається, починаючи від дати смерті автора або авторів, та які не були законно оприлюднені для за­гального відома протягом сімдесяти років від дати їх створення, їх за­хист припиняється.

Законодавство України у питанні щодо строку охорони права сліду­вання знаходиться у відповідності з положеннями Директив ЄС.

Для країн-членів Співтовариства, національні законодавства яких не містили положень про право сліду­вання, Директивою дозволяється не застосовувати право слідування до 1 січня 2010 р. Таким державам-членам Співтовариства надається до­датково два роки для того, щоб їх суб’єкти господарської діяльності мали змогу пристосуватися до систе­ми права слідування, водночас збе­рігаючи свою економічну жіттєздатність до того, як у них виникне зо­бов’язання застосовувати право слі­дування до спадкоємців автора після його смерті. Принаймні до 1 січня 2009 р. вказані держави-члени по­винні проінформувати Комісію про стан пристосування суб’єктів госпо­дарської діяльності до нових умов роботи, аби вона після відповідних консультацій могла надати висновок протягом трьох місяців від моменту отримання такої інформації. Якщо держава-член ЄС не виконує пропо­зицій викладених у висновку Комі­сії, вона повинна протягом одного місяця проінформувати про це Комі­сію та обгрунтувати своє рішення щодо невиконання пропозицій, вик­ладених у висновку. Повідомлення та обгрунтування держави-члена Співтовариства, а також висновки Комісії публікуються в Офіційному віснику ЄС та подаються до Євро­пейського Парламенту.

Якщо міжнародні переговори, що мають на меті поширення визначе­ного права слідування на міжнарод­ному рівні, завершаться успішно до 1 січня 2010 р., Комісія подасть від­повідні пропозиції (ст. 8 Дирек­тиви).

Перш за все, слід відзначити, що Директива 2001/84/ЄС про право слідування на користь авторів оригі­налу твору мистецтва не суперечить положенням, закріпленим у міжна­родних конвенціях, договорах, уго­дах у сфері авторського права та лише у деяких окремих випадках передбачає особливості охорони ав­торських прав або містить норми, якими врегульовуються “нові” сус­пільні відносини у сфері авторського права, що не знайшли свого врегу­лювання у міжнародних конвен­ціях, договорах, угодах. Також за­значена Директива позитивно впливає на удосконалення авторського законодавства не лише на рівні на­ціональних законів країн-членів Співтовариства, а й інших країн світу [5].

За результатами проведеного ана­лізу щодо відповідності законодав­ства України у сфері авторського права положенням цієї Директиви є підстави зробити такі висновки:

1. Безпосередньо враховані такі положення:

тривалість строку дії права слідування (ст. 8 Директиви);

можливість застосування до права слідування інституту колективного управління (п. 28 Преамбули).

особливості застосування права слідування щодо нерезидентів України (п.п. 6, 29 Преамбули, ч. 1 ст. 7 Директиви);

2. Не враховано в законодавстві України такі положення:

невідчужуване право автора на отримання винагороди не може бу­ти предметом відмови навіть за­здалегідь (ч. 1 ст. 1 Директиви);

обмеження щодо застосування права слідування: незастосуван-ня права слідування до операцій з перепродажу, що здійснюють­ся приватними особами, відкри­тим для публіки некомерційним музеям (п. 18 Преамбули Ди­рективи), до оригінальних руко­писів письменників та компози­торів (п. 19 Преамбули);

солідарна відповідальність щодо виплати винагороди, можли­вість вимоги щодо виплати ви­нагороди у покупця чи посеред­ника — аукціону, художній га­лереї, магазину або покладання особистої відповідальності на по­купця чи зазначеного посередни­ка (ч. 4 ст. 1 Директиви);

перелік об’єктів, на які поши­рюється право слідування (п. 19 Преамбули, ст. 2 Директиви) [6].

До негативних аспектів можна також віднести й той факт, що в Україні право слідуання фактично не діє. Причина полягає не лише у недоліках законодавчого врегулю­вання відносин щодо застосування права слідування, а й у неефектив­ності та непрозорості діяльності як суб’єктів ринку мистецтва, а й у від­сутності організацій колективного управління, які здійснювали б застосування права слідування. Тому, з метою зближення ринків мистецт­ва України та країн-членів ЄС, здій­снення реальної охорони та захисту економічних прав авторів оригіналів творів мистецтва і задоволення по­треб та інтересів суспільства необ­хідно не лише внести відповідні зміни у нормативно-правові акти у сфері авторського права, а й визна­чити та здійснити відповідні органі­заційні заходи.

* В контексті права слідування мова йде саме про “оригінали” творів мистецтва. У спеціальній юри­дичній латературі можно зустріти некоректний переклад слова “огідіпаї” — “оригінальний”, як то у книзі “Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України” / За ред. Ю.М. Капіци. — К.: Видавничий Дім”Слово”, 2006. — 1104 с. В авторському праві термін “оригі­нальний” розглядається як один із критеріїв охороноздатності об‘єктів авторського права. Стосовно продажу та перепродажу творів мистецтва, на які розповсюджується право слідування, згідно із положеннями законодавства з авторського права та доктриною авторського права мова йде саме про “оригінали” творів мистецтва.

Список використаних джерел:

1. Капітоненко А, Безклубий І А. Основні напрямки вдосконалення правової регламентації права слідування в Україні в контексті процесу його гар­монізації в рамках ЄС // Київський студентський журнал міжнародного права. — ¹8, 2007. — С. 145-147. [Електронний ресурс]: режим досту­пу: http://jg.kiev.ua/pages/data/08/15.pdf#search;

2. Личман Т.В. Право следования. [Електронний ресурс]: режим доступу: http://intelsob.ru/page93.html;

3. Личман Т.В. Право следования. [Електронний ресурс]: режим доступу: http://intelsob.ru/page93.html;

4. Личман Т.В. Право следования. [Електронний ресурс]: режим доступу: http://intelsob.ru/page93.html;

5. Директива ЕС ¹202001/84/ [Електронний ресурс]: режим доступу: http://law.edu.ru/script/cntSource.asp?cntID=100087697&text=

6. Інформація Державного департаменту з питань адаптації законодавства Міністерства юстиції України станом на січень 2007р. // Огляд стану адаптації законодавства України до acquis communautaire. — К.: ВД “Професіонал”, 2007. — 544 с.